33 роки благовістя

«Для всього свій час…» — сказав колись премудрий Соломон. «Час родитися, і час помирати…» Нам може не подобатися ця фраза, але така реальність життя. І ці слова стосуються практично кожної речі на землі. Свій початок та кінець має життя людини, видиме творіння Боже та творіння людське. Початок та кінець мають імперії, суспільства, могутні лідери історії. Та й наша планета згідно зі Словом Божим теж має свій кінець…

Як це не прикро, але сьогодні ми змушенні повідомити читачів про припинення випуску друкованої версії журналу «Благовісник». Я умисне уникаю слів «кінець» чи «смерть» — надто болючі вони для нас. Юридично «Благовісник» як інформаційний орган не закривається. Можливо, із часом він набуде інших, більш сучасних та дієвих форм. Але звична для тисяч читачів друкована версія йде в історію. «Для всього свій час» — настав час і останньому номеру часопису Української Церкви ХВЄ.

Коли доводилося про це розмовляти з читачами та служителями, які добре знайомі з журналом, чувся жаль із приводу такого непростого рішення. Але воно продиктоване швидкою зміною інформаційних стратегій у наш час та низкою інших об’єктивних та суб’єктивних причин. В останні роки кількість читачів «Благовісника» значно зменшилася. До того ж відчутними стали й фінансові проблеми. Так що зупинення друкованого варіанту видання певною мірою прогнозоване, хоча й болюче як для нас, так і для читачів, які дотепер підтримували нас.

Був час народжуватися цьому виданню. То був важкий період: і економічно, і психологічно, час, коли ламалися звичні устої життя та свідомості. Але для християн це був момент неймовірних можливостей, час, вимолений поколіннями благовісників, які жили та служили в умовах атеїстичного терору. Кінець 1980-х — початок 1990-х років вибухнув потужним спалахом євангелізацій та проповіді Слова Божого. Усіма способами та методами. Зокрема й через засоби масової інформації.

Розуміючи великий вплив друкованого слова, євангельські християни розпочинають випуск газет, журналів, буклетів та брошур. Ці видання були ще недосконалими, недостатньо професійними, але це був потужний голос євангелізації.

І от на цій хвилі серед старших служителів Союзу Церков ХВЄ України (так тоді називалося об’єднання) народилася думка видавати свій журнал. Ось як згадує про це перший редактор журналу Лілія Босович: «Коли наша церква в 1990 році перейшла в приміщення, що на вулиці Жовківській, 8, я, як журналістка і новонавернена християнка, дуже хотіла бути корисною. Я зрозуміла, що це мій новий і найважливіший обов’язок — ділитися Словом спасіння з іншими, і що важко переоцінити роль друкованого слова, зокрема такої потрібної справи як видання християнського журналу. Ми, як активісти цієї справи, разом із Р. Біласом, В. Боєчком, часто збиралися і розмовляли на цю тему, говорячи один одному про ті можливості, які дає друковане слово. Коли було вирішено видавати журнал, тоді я сказала, щоб думали, як назвати його. Я подумала, що ми будемо благовістити, тож і журнал назвемо «Благовісник». І брати погодилися».

Лілія залишила роботу у світській пресі й приступила до першого номера часопису. На жаль, праця Лілії Босович у цьому виданні закінчилася через важку хворобу батька, за яким потрібно було доглядати. Вона встигла лише зібрати матеріали, підготувати частково до друку тексти та ілюстрації. Друкування зупинилося майже на пів року. Керівництво Союзу звернулося до Віктора Котовського — професійного журналіста з Криму. Він погодився на переїзд до Києва та з ентузіазмом приступив до нової роботи. Перший випуск «Благовісника» побачив світ у лютому 1992 року.

Так було до 1995-го. Сімейні обставини завадили Віктору Котовському повноцінно працювати над журналом, тому він попросив звільнення. Тодішній голова Союзу Микола Мельник із братами шукали нового редактора. Так сталося, що в одній із поїздок по Україні він розповів про цю проблему директору місії «Голос надії» Миколі Синюку. Микола Петрович згадав про мене. Я тоді редагував однойменну місійну газету. Пропозиція була цікава та приваблива. Але я не міг через сімейні обставини працювати в Києві, тому одна з моїх головних умов була така — перенести редакцію до Луцька. На той час у місії була непогана технічна база і, головне, сформований гарний колектив. Київські служителі дали згоду, і я приступив до нової роботи. Як показало життя, ідея перенести редакцію в офіс місії була Божим благословенням. Протягом десятиліть дві редакції — газети та журналу — ішли пліч-о-пліч, підтримуючи та підсилюючи одна одну. Місія «Голос надії» надала безоплатне приміщення, доступ до технічних засобів і, що важливо, духовну, моральну й навіть частково фінансову допомогу у виданні часопису. Такий довгий та плідний період життя журналу був можливий саме завдяки такій співпраці. У нас склалися гарні стосунки з обласним об’єднанням церков ХВЄ у особі Степана Веремчука, а пізніше — Михайла Близнюка. Працівники офісу місії та обласної канцелярії брали активну участь у формуванні тем та матеріалів журналу.

Отже, наприкінці 1996 року в Луцьку вийшов перший (і єдиний того року) номер журналу.

Із того часу розпочалася нелегка, але захоплююча та благословенна праця нашого видавничого колективу над «Благовісником». Оглядаючись назад, ми дякуємо Богові за всі ідеї, обговорення, іноді суперечки на засіданнях редакції. Дякуємо за критичні зауваження та підказки від служителів та читачів. Але найбільше дякуємо Богові за сили та натхнення згори, за відкриття та осяяння під час роботи над темами часопису. Кожен із нас особисто зростав разом зі своїм улюбленим виданням.

Робота над журналом змінювала нас самих, учила та розширювала духовні обрії. Було цікаво й водночас хвилююче бачити, як ми переживали у власному житті те, про що писали. Училися самі й прагнули допомагати вчитися іншим, витримуючи баланс між очікуваннями аудиторії та навчальним контентом. Ми намагалися порушувати гострі теми й не мовчати в часи потрясінь, через що нерідко наражалися на критику, але були щирими у своїх мотивах — шукати вирішення проблем, про які мало говорять у християнських колах.

Я дякую Комітету УЦХВЄ, членом якого я був усі ці роки, за спільне служіння — усім старшим служителям обласних об’єднань, керівникам департаментів і канцелярії. Дякую старшим служителям Церкви — уже покійному Миколі Адамовичу Мельнику, Михайлу Степановичу Паночку та Анатолію Миколайовичу Козачку. Відчуття єдності, спільної праці та спільної мети додавало сил та оптимізму в роботі. Особливо цінною для мене була особиста допомога та підтримка старших служителів у моменти знесилення чи тимчасових проблем.

Окрема вдячність усім працівникам та керівництву місії «Голос надії», частиною якої стали працівники журналу. Ми були однією родиною та разом робили Божу справу, разом працювали, відпочивали, ділили успіхи та невдачі.

І, нарешті, не можу обминути увагою наших дружин і чоловіків, наших сімей, яким щиро дякую, бо разом із нами несли тягар служіння, жертвували собою, своїм часом, а іноді й здоров’ям заради тої праці, яку ми виконували безпосередньо на робочих місцях.

І, звичайно ж, дякуємо читачам часопису, які духовно, молитовно та фінансово підтримували нас. Зустрічі з читачами в церквах, відгуки допомагали у формуванні матеріалів журналу, підтримували нас, коли з тих чи інших причин опускалися руки. Дякуємо вам, що ці десятиліття ви були з нами!

Але найбільша подяка, звичайно ж, Богові, Який був організатором, лідером та натхненником служіння протягом усіх 33 років. Йому, ім’я Якого ми благовістили, нехай буде слава й подяка за цей довгий та благословенний час.

Вважаємо, що журнал «Благовісник» за ці роки виправдав свою назву й з честю виконав поставленні завдання та служіння на певному етапі Української Церкви ХВЄ. Тепер — нові обрії та можливості для нових методів, нових працівників у нових та складних умовах служіння людям. Залишається незмінним лише головне завдання — благовістити. Віримо — Той, Хто давав сили нам у нашому служінні, допоможе і новим поколінням благовісників доносити Євангелію до людей, духовно та емоційно підтримувати їх на непростих життєвих дорогах.

«А Тому, Хто може зробити значно більш над усе, чого просимо або думаємо, силою, що діє в нас, Тому слава в Церкві та в Христі Ісусі на всі покоління на вічні віки» (Еф.3:20-21).

Із любов’ю та повагою Юрій Вавринюк
та колектив редакції журналу «Благовісник»

Журнал "Благовісник"